У горах живуть ладканки


ֳ - -

У гірській селянській хаті не дивина побачити родинну скрипку, що з діда-прадіда дзвеніла бойківською мелодією. На різну оказію, на кожне свято були до пісні приповідка чи коломийка. Змінювалися режими, налітали війни, гнули додолу людей лихоліття, а, попри все, «незнищенною матерією» за лишалася духовна культура Бойківщини, цього регіону України.

...Вийшли на подіум Співочого поля у Львові малі бойки та бойкині, й ахнули люди: яка краса! Все тут до ладу - і пісня до танку, і стрій, де кожний стібок, кожна коралинка творять гармонію українського костюма. Скільки ж обрядів забуто, скільки звичаїв, забав, ігор подаленіло від нас! А тепер заглядаємо в словники, бодай хоч там довідаємося про те, як кожну дату увінчувало народне мистецьке дійство.

Вистава «Обжинки» у виконанні ДжерельцяМоже, назва «Джерельце» й не оригінальна - надибуємо її в інших колективів, - але фольклорно - етнографічний ансамбль Моршинської школи мистецтв, що на Львівщині, знайомить із тими чистими витоками, які не дають обміліти мелосові українського народу. Справді, що ми знаємо, приміром, про обжинки?.. А який це прекрасний народний обряд - похвала ниві, хлібові, врожаю. Пригадуєте пісню «Вийшли в поле косарі»? З граблями, косами, клуночками, з нехитрим обідом, із колискою, звідки виглядає немовля, вийшли на сцену моршинські косарики. Ці сорочки й рясні спідниці-димки із сирового полотна - пригадую, бабуня моя, родом із Моршина, таку носила, - на ногах ходаки... По усіх-усюдах походили діти, щоби роздобути старовинний одяг.

Коли і що співалося, як дожинали останні снопи, розповідали учасникам «Джерельця» старі люди. Ірина Іванівна Король, а вона художньо керує ансамблем, сама родом із бойківського села Тухольки Сколівського району на Львівщині. І в її хаті звучала скрипка - грали прадід, дідуньо, батько. В селі дуже шанували традиції, які, на жаль, донедавна стали забувати. То надумала Ірина Іванівна від своїх батьків, сусідів, мешканців навколишніх сіл збирати й записувати спогади про народні обряди Бойківщини.

- Ми документально відтворюємо все дійство: як вкрадеться якась помилка або фальш, люди зразу поправляють чи підкажуть. Ось ми співаємо «Бороду». А знаєте, що це означає? Завивання «бороди» або кози - це залишений невижатий на лані кущик жита або пшениці. Його обполювали або обжинали, а біля зігнутих донизу колосків обов'язували стрічкою. Зерно обтрушували на землю. У «бороду» між стеблами клали хліб, воду. У глибоку давнину цей обряд був своєрідною магічною емблемою плодючості. Дожинання лану Й завивання «бороди» супроводжувалося піснями. Ось такими, приміром: «До кінця, женчики, до кінця, підемо додому за сонця». Усе це ми й показуємо на сцені. Плетемо також рясний вінок з колосків, польових квітів, кетягів калини. Його вручаємо господині, чий лан люди жали. Всі обжинки пересипані ладканками - ці стародавні бойківські мелодії з вільною текстовою будовою й дотепер живуть у горах. За нашою ладканкою-колисковою «Шуміли луги» приїжджали люди із Чернігова, Хмельницького, Луцька. Почули її, коли ми виступали на телебаченні. На студію тоді прийшло близько тисячі листів.

У чому ж успіх цього аматорського колективу дітей і вчителів, котрий здобув перше місце на Всеукраїнському дитячому фольклорному фестивалі? Думаю, що після воєнізованих піонерських ансамблів «Джерельце» - немов кринична чиста вода, якої ми сьогодні такі спраглі. А тут кожна пісня, мелодія немов яскрава намистинка.

Записала Ірина Іванівна якось п'ятнадцять моршинських гаївок. Ці весняні мелодії, дуже популярні на Галичині, співали колись дівчата на вулицях, цвинтарі або ж на вигоні за селом. У деяких місцевостях співи починалися, коли вперше закує зозуля; в інших - коли з'явиться птаха-вівсянка зі своєю пісенькою. Зрозуміло, що в часи, коли атеїстична пропаганда у нас дійшла свого апогею, дітям забороняли виконувати ці мелодії, надто на Великдень. Для цікавості взяла я збірник українських народних пісень («Календарно-обрядова лірика»), перечитала їх. Хороводи і співи з пантомімою, іграми і танками, жартівливі мелодії, пісенний супровід до старовинних «Кривого танцю» чи «Кривого колеса». Який простір для творчої вигадки, фантазії! Однак і тут ревнителі ідеологічних канонів знайшли крамолу.

Свята Матері, Андрія. Стрітення (зими і весни)... На ці урочистості «Джерельце» запрошує не лише батьків, а й усю громадськість Моршина. Через дітей, вважає Ірина Іванівна. - виховуємо дітей. Робимо виставки, відвідувачі роздивляються прекрасно вишиті обруси, серветки, рушники, найрозмаїтіше ткацтво, писанки, що ваблять зір витонченістю і красою візерунків, запрошуємо до солодких столів з частуванням - ось так збираються дорослі й діти на різні забави.

Згадаймо, як ще донедавна крадькома святкувало багато людей Різдво. Сідала родина за новорічну вечерю, співала щедрівки, коляди, віншувала. Цієї прекрасної народної традиції не вбила тоталітарна система. Тепер на Галичині різдвяні свята - це повінь урочистостей, театралізованих вистав, прецікавих імпрез... Одне з цих, наприклад, «Вифліємська ніч», яку показує «Джерельце», На сцені бачимо обрамок життя бойківської родини. Інтер'єр селянської хати, домашнє начиння, речі господарсько­го вжитку. В оселі прибрано, урочо. В кутку - вівсяний сніп - «дід», бо ж, як співається, «хай родиться рясно всяка пашниця!» Приходять колядники, і осяває чар різдвяної ночі людей, які зібралися біля домашнього вогнища.

Не одразу «Джерельце» знайшло себе, свій стиль, виконавчу манеру. Діти виконували оперу М. Лисенка «Коза-дереза», ставили різні тематичні програми. Але з часом Ірина Король зрозуміла, що кожен регіон повинен мати своє обарвлення, свій репертуар. Не відродять його діти, отже, пересохне джерело народної творчості. Але ж... і знову ці тоскні «але ж», які стали «альтер его» нашого існування. Я вже не раз зустрічала, буваючи у відрядженнях, людей, подвижництво яких не піддається аналізу з погляду тверезого раціоналіста. Костюми для ансамблю Ірина Іванівна сама пошила і купила тканину за власні гроші. З батьківського дому привезла «реквізит» для Інтер'єру бойківської хати на сцені... Допомагають їй чоловік, брат, дочка, син. Одне слово, усе родинне гроно закохане в народне мистецтво.

Думаю, учням школи мистецтв поталанило, бо в ансамблі вони вчаться не лише пізнавати красу мистецтва: тут їм дають уроки гуманізму.

- Діти всі талановиті, вважає Ірина Король. Тільки треба розкрити їхнє обдаровання. Я хочу, щоб в ансамблі кожен «знайшов себе». «Ти все можеш, - звертаюся до своїх школяриків. - Пробуй і знайдеш». Хочу, щоб мої діти були чесними, добрими. «Вийтеся барвінком коло стареньких людей: минуть роки, і ви будете такими ж». Я хочу привернути їхні серця до-добра й милосердя. І сподіваюся, що ці зерна впадуть на благодатний ґрунт.

Ольга Мельник

Опубліковано: Освіта. - 20 жовтня 1993 р. - С. 12.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *