“Джерельце”
У гірській селянській хаті не дивно побачити родинну скрипку, що з діда-прадіда дзвеніла бойківською мелодією. На різну оказію, на кожне свято була до пісні приповідка чи коломийка. Змінювалися режими, налітали війни, гнули долу людей лихоліття і, попри все, «незнищенною матерією» залишалася духовна культура цього регіону.
... Вийшли на подіум Співочого поля у Львові малі бойки і бойкині, й ахнули люди: «От де справдешня краса нашого народу! Все тут до ладу - і пісня до танку, і одяг, до кожен стіжок, кожна коралинка творять гармонію українського костюма». Скільки ж обрядів забуто, скільки звичаїв, забав, ігор подаленіло від нас. А тепер заглядаємо з словники, бодай хоч там довідаємося про те, як кожну календарну дату увінчувало народне мистецьке дійство.
Може, назва «Джерельце» і не оригінальна - надибуємо її в інших колективів, - але фольклорно-етнографічний ансамбль Моршинської школи мистецтв, що на Львівщині, знайомить із тими чистими витоками, які не дають обміліти мелосу українського народу. Справді, що ми знаємо, приміром, про обжинки? А який це прекрасний народний обряд - похвала ниві, хлібові, врожаю! Пригадуєте пісню: «Вийшли в поле косарі косить ранком на зорі. Ей, нуте, косарі, що не рано почали. Хоч не рано почали, та багато утяли». З граблями, косами, клуночками з нехитрим обідом, із колискою, звідки виглядає немовля, вийшли на сцену моршинські косарики. Ці сорочки й рясні спідниці-димки із сурового полотна - то ж бабуня моя родом із Моршина таку носила, - на ногах ходаки... По усіх-усюдах, видно, довелося походити дітям, аби роздобути зі старих скринь, - як у вас їх називають - куфрів, старовинний одяг.
Коли і як співали при дожинанні останніх снопів, розповідали аматорам старі люди. Ірина Іванівна Король, художній керівник «Джерельця», сама родом із бойківського села Тухолька Сколівського району. І в її хаті звучала скрипка - грали прадід, дідуньо, батько, в її селі шанували традиції, які, на жаль, останнім часом стали забуватися. То й надумала Ірина Іванівна від своїх батьків, сусідів, мешканців навколишніх сіл збирати й записувати спогади про те, як народні обряди святкували на Бойківщині.
- Ми документально відтворюємо все дійство: якщо якась помилка або фальш, люди зразу поправляють чи підкажуть. Ось ми співаємо «Бороду». А знаєте, що це означає? Завивання «бороди» або кози - це залишений невижатий на лані кущик жита або пшениці. Його обполювали або обжинали, а біля зігнутих донизу колосків обв'язували стрічкою. Зерно обтрушували на землю. У «бороду» між стеблами клали хліб, воду. У глибоку давнину цей обряд був своєрідною магічною емблемою плодючості. Дожинання лану і завивання «бороди» супроводжувалися піснями: ось такими, приміром, «До кінця, женчики, до кінця, підемо додому за сонця». Усе це ми й показуємо на сцені. Плетемо також рясний вінок із колосків, польових квітів, кетягів калини. Його вручаємо господині, чий лан люди жали. Всі обжинки пересипані ладканками - це стародавні бойківські мелодії з вільною текстовою будовою, які дотепер живуть у горах. За нашою ладканкою-колисковою «Шуміли луги» приїжджали люди із Чернігова, Луцька, Хмельницького. Почули її, коли «Джерельце» показувало Львівське телебачення.
На студію тоді прийшла тисяча листів... У чому ж успіх цього аматорського колективу дітей і вчителів, котрий здобув перше місце на Республіканському дитячому фольклорному фестивалі? Думаю, що після воєнізованих піонерських ансамблів, вимуштрованих і неприродних, «Джерельце» - немов кринична чиста вода, якої ми сьогодні такі спраглі..,
Ірина Іванівна записала недавно п'ятнадцять моршинських гаївок. Ці весняні мелодії, дуже популярні на Галичині, співали колись дівчата на вулицях, цвинтарі або ж на вигоні за селом. У деяких місцях співи починалися з того часу, коли вперше закує зозуля, в інших - коли з'явиться вівсянка зі своєю пісенькою. Зрозуміло, що в часи, коли атеїстична пропаганда у нас дійшла свого апогею, дітям забороняли виконувати ці мелодії, надто у великодні дні. Для цікавості взяла я збірник українських народних пісень («Календарно-обрядова лірика»), перечитала їх. Хороводи і співи з пантомімою, іграми і танками, жартівливі мелодії, пісенний супровід до старовинних за походженням «кривого танцю» чи «кривого колеса». Який простір для творчої вигадки, фантазії! Однак і тут ревнителі ідеологічної чистоти знайшли крамолу.
Свято матері, свято Андрія, Стрітення (зими і весни)... На ці урочистості «Джерельце» запрошує не лише батьків, а й громадськість Моршина. Через дітей, - вважає І. Король, - виховуємо батьків. Приміщення школи затісне - це колишній приватний будинок, збудований ще за Польщі, тому «напросилися» до курортного Палацу культури. У фойє зробили виставку - прекрасно вишиті обруси, серветки, найрозмаїтіше ткацтво, писанки, що вбирали зір витонченістю і красою візерунків, солодкі столи з частуванням, - ось так невимушено, без офіціозу і звичного антуражу «президія-зал», збираються дорослі й діти на забави.
Ще донедавна крадькома святкувало багато людей Різдво. Сідала родина за новорічну вечерю, співала щедрівки, колядки, мі цінувала. Цю прекрасну народну традицію не вбила тоталітарна система. Зараз на Галичині різдвяні свята - це повінь урочистостей, театралізованих вистав, прецікавих імпрез. Одна з них - вистава «Віфліємська ніч», яку підготував фольклорно-етнографічний ансамбль «Джерельце». Діти показують сцени народження Христа, співають колядки «У Віфліємі нині новина», «Бог пречистий» та багато, багато інших мелодій, які тисячоліттями звучали в українській домівці. Ірина Іванівна Король хотіла також відтворити образок життя бойківської родини. На сцені - інтер'єр селянської хати, піч, домашнє начиння, речі господарського ужитку. В оселі прибрано, святково. В кутку - вівсяний сніп - «дід», бо ж, як співається, «хай родиться рясно всяка пашниця!» Приходять колядники, і осяває чар різдвяної ночі людей, які зібралися біля домашнього вогнища.
Не одразу «Джерельце» знайшло себе, свій стиль, виконавську манеру. Діти викопували оперу М. Лисенка «Коза-дереза», ставили різні тематичні програми. Але з часом І. Король зрозуміла, що кожний локальний регіон повинен мати свій репертуар. Не відродять його діти, отже, пересохне джерело народної творчості. Але ж... І знову ці тоскні «але ж», які стали «альтер его» нашого існування. Я вже не раз зустрічала, буваючи у відрядженнях, людей, подвижництво яких не піддається аналізу з точки зору тверезого раціоналіста. Костюми для ансамблю Ірина Іванівна сама пошила і купила тканину за власні гроші. З батьківського дому привезла «реквізит» для інтер'єру бойківської хати на сцені. Допомагають їй чоловік, брат, дочка, син. Словом, усе сімейне гроно, закохане в народно мистецтво.
Є в шкільних програмах такий вид занять - позакласна робота. Чого гріха таїти, не для одного педагога - це обтяжлива, нудна праця, зайвий клопіт на голову. Але ж, по суті, концерти ансамблю «Джерельце», репетиції, фольклорні екскурсії по селах - це ж і є ота позакласна робота! Та вчитель тут зовсім інший. Це, передусім, особистість. Педагог за покликанням, а не з примусу. Думаю, учням школи мистецтв поталанило, бо в ансамблі вони вчаться не лише пізнавати красу мистецтва: тут їм дають уроки гуманізму.
- Діти всі талановиті, тільки треба розкрити їх обдаровання. Зараз вони вкрай збуджені нервово. Я хочу, щоб в ансамблі кожен знайшов себе. «Ти все можеш, - звертаюся до своїх школяриків. - Пробуй і знайдеш». Хочу, щоб мої діти були добрими, чесними: «Вийтеся барвінком коло стареньких людей. Минуть роки, і ви будете такими ж». Я хочу привернути їх серця до добра й милосердя. І сподіваюся, то ці зерна впадуть на благодатний грунт.
Моршин - здравниця всесоюзного значення. Курортна територіальна рада тут будувала санаторії, Палац культури, кінотеатр, водолікарню, словом, дбала про тих, хто сюди приїжджає лікуватися. Місцева ж влада, зокрема голови селищних Рад, які тут час від часу змінювалися, питанням культури себе не обтяжували. Тісненька ДШМ - єдине місце культурного дозвілля дітей. У селищі немає свого клубу, Будинку молоді, спортзалів, майданчиків, басейну. От і вийшло так, що в курорті - все, на селі - нічого. У Моршині обрано зараз новий склад селищної Ради, розгортають роботу «Рух», численні осередки Товариства української мови імені Шевченка. Нові демократичні сили пробуджуються до життя. Сподіваюсь і надіюся, що мої земляки зведуть Народний дім, як за традицією було це заведено на Галичині. І не буде більше «Джерельце» відчувати себе приймаком на чужих сценах. Але це вже інша сторінка з журналістського блокнота...
О. МЕЛЬНИК
Опубліковано: Музика. - липень-серпень 1990 р. - №4. - С. 18-19.