Фата Моргана. Виховання талантів у екстремальних умовах демократизації


Окреслений конфлікт, як на мене, показовий і в плані виробничо-побутовому, і в площині юридичного неуцтва, і як своєрідна драма протистояння. З одного боку, високого, відданого, патріотичного, але не захищеного, не поцінованого і тому загроженого. 3 іншого - приземленого, крутійського» діляцького, але владного, пристосованого І тому безкарного. Перше - істино національне. Друге - демонстративно-зовнішнє, але утискає і зводить національне...

Нині й не скажеш, хто при кому існує і на чому тримається: Моршинська школа мистецтв при дитячому ансамблі «Джерельце» чи навпаки. Двадцять років тому ансамбль створили його незмінний керівник і натхненник І. Король - початково під назвою «Дударик». Відколи у Львові набув популярності хор «Дударик» М. Кацала, моршинці прибрали іншу назву, хоча суть не змінилася. В основі - збирання, збереження і відродження народно­поетичних звичаїв та фольклору бойківського краю.

«Джерельце» не тільки виступило з безліччю концертів, перемогло на республіканському огляді, здобуло гран-прі на міжреспубліканському конкурсі і т.п., а й перетворилося в унікальний муздрамтеатр. Із дітьми-артистами, власними сценаріями, режисурою, сценографією, костюмами, поетичними сюжетами, музично-вокальним супроводом тощо. І все - зусиллями І. Король та кількох подвижників, які, власне, за роботу в «Джерельці» коштів не отримують, хоча, звісно, по навчальній лінії на «Джерельце» працює чимало викладачів. Але й «Джерельце» працює на школу, оскільки потрапити в ансамбль - мрія багатьох, а вхід - через школу.

Про «Джерельце» - десятки статей, зокрема у «МГ», знято телефільми, але то окрема тема, до якої будемо повертатися лише в міру конфлікту. Не тільки тому, що в житті, як і у казці, зла щойно відтіняє добро. Може, саме добро накликає на себе зло, будить заздрість, бажання притулитися й поживитися. Навіщо інакше чужі набутки та таланти!..

І. Король, душа І серце ансамблю, директором школи не була і їй того ніколи не пропонували. 1989 року школу очолив Б. Михалевич, і конфлікт почав невмолимо вимальовуватися, втягуючи у свій вир усю школу. А оскільки ансамбль - найталановитіше і заразом найвразливіше дітище школи, то він й опинився в центрі подій.

Керівний стиль Б. Михалевича характеризує такий букет прикрих фактів, що не відаєш, з якого й почати. То залишає напризволяще на кордоні учнів, а сам подасться в Польщу. То умисно не проводить набір учнів, і два місяці (осінь минулого року) школа під загрозою закриття. То, знаючи про запрошення «Джерельця» у США, зволікає з оформленням документів, чим фактично зриває поїздку. (Звісно, приємніше бувати самому - бодай у Польщі). То забороняє доброчинні концерти для дітей, сиріт та інвалідів. То в пристосованому приміщенні школи (без належного дозволу) відкриває відеосалон, де демонструють фільми на принадну тему «Супер-секс», а «Джерельце» тулиться у душній кімнатці, репетиції проводить на вулиці - під супровід поїздів. То заявляє І. Король: «Припиняйте свою діяльність. Ви тут надоїли (обридли. - П. Р.). Тут не філармонія І не консерваторія».

Має рацію. З таким директором - то і не школа, а щось сумнівне. Додаток до розперезаного адміністратора, котрого ніяк не попросять. На вихід. Страждає не тільки справа. Плачуть документи. В довідці компетентної комісії від 15 травня 1991 року сказано: «У протоколах педради відсутні питання з відродження української мистецької школи. Не обговорено проект відродження (...) Школа не взяла участі в республіканському огляді-конкурсі (...) Ряд викладачів не звертають увагу на посадку учнів за інструментом (Михалевич Г.) (...) У школі є викладач по класу кларнета (Гончаров В.), а навчається один учень (...)». Враховуючи, що Г. Михалевич - донька директора, а В. Гончаров - зять, недоліки не такі й значні.

Цитую далі: «Ансамбль «Джерельце» - справжня школа духовності, творчості. Учні (...) дістають величезний запас музикальності, сценічності, артистизму, народних традицій і звичок. Це є тим необхідним рушієм і складовою у вихованні дітей, яких так бракує (...)».

Драма «Джерельця» і школи в цілому набула розголосу. В депутатському запиті читаємо: «Існування ансамблю при умовах, які створює Михалевич Б., неможливе». 19 червня 1991 року завідуючий Стрийським міським відділом культури Т, Чабан підписує характеристику на Б. Михалевича: «Не зумів поставити на належний рівень діяльність навчального закладу. Не відчувається (...) переорієнтація колективу на відродження національної школи. Мікроклімат у колективі нервозний, виникла конфліктна ситуація (...) Причина - амбітність персони директора. Надходять скарги від батьків на незадовільну роботу (...), нетактовність і грубість директора. Висновок напрошується сам собою: займаній посаді не відповідає».

Золоті слова! Їх підтвердила постійна депутатська комісія: «Погодитися з рішенням атестаційної комісії про невідповідність займаній посаді Михалевича Б.». 20 серпня 1991 року начальник облуправління культури О. Гринів видає наказ про звільнення Б. Михалевича і призначення директором Р. Фединця (до речі, брата І. Король і теж наставника «Джерельця»).

Найбанальніший конфлікт міг би елементарно вирішитися, як­би... Б. Михалевич не був депутатом селищної Ради і при виданні наказу не було процесуальних упущень. Та за формальними ознаками криються реалії нашої хиткої дійсності - знайомства, впливи, зв'язки. А з іншого боку - нерішучість, непослідовність, ба - злотерпимість. Як інакше пояснити, чому подвижники, таланти, творчість потерпають від самодура, який тим агресивніший, чим менше на нього управи?

14 листопада 1991 року Стрийський нарсуд поновив Б. Михалевича на роботі, стягнувши на його користь «за вимушений прогул» кошти з облуправління культури. Воно, може б, і правильно, якби в своєму рішенні найоб'єктивніший суд не записав: «З показів свідків Гончарова (дорогий зятьок), Сологуб і Марків, педагогів цієї ж школи, встановлено, що позивач на посаді директора школи показав себе здібним, ініціативним керівником, користувався авторитетом, підтримував...» .

Ох, дозвольте перевести дух і продовжити: «підтримував єдність і дружбу в колективі школи, дбав про покращення якості навчального процесу та створення умов для роботи школи».

Як на мене, найздібнішим у тій ситуації був саме суд, виявивши ініціативу та авторитетність у розширеному окресленні причинно-наслідковнх обставин. Та якщо компетенцію суду становлять не виключно правові, а й культурологічні засади та кадрова політика (включно з «єдністю і дружбою» в колективах), із того випливають найповажніші наслідки. Очевидно (бодай на Стрийщині), школи мистецтв слід підпорядковувати не місцевій владі та органам культури, а передати в судове відомство, йому видніше, з ним закон. І хай атестують вчителів як народних засідателів. Академконцерти приймають у судових засіданнях. Двійочників скеровують у колонії посиленого режиму (мистецького), а імена кращих вписують в окремі ухвали. Давно слід поставити виховання талантів на законну оонову.

Нема мови - закон мусить дотримуватися в усіх юридичних тонкощах. Декларуємо ж правову державу, і успішно входимо у гольчате вушко параграфів із старими болячками та напастями. Іноді нема і вушка: двозначність правових положень, хиткість норм, розмитість статусів доз воляють Із акробатичною вправністю уникати відповідальності. Класичний спосіб «захворіти», прикритися депутатством, організувати телефонні дзвінки тощо. До речі, Б. Михалевич теж хворів, та в розмові з нами чомусь не міг пригадати, коли саме. Не суттєво.

Та є й більш принципове. Саме в думах про торжество закону мусимо збагнути позицію Б. Михалевича. Я взагалі нагородив би його дипломом «Артиста керівних мистецтв» за те, що навчає вищі інстанції дотримуватися букви закону. За тривалий конкурс між селищною Радою, міським відділом та облуправлінням культури за право його позбутися. І якщо того не зуміють, зі спокійним серцем пожертвуємо школою, педколективом, «Джерельцем» та всім, що вони представляють. Або вони, або...

Знаючи також, що Б. Михалевича намовляли написати заяву «за власним бажанням», я категорично рекомендую йому не опускатися до самовикриття. Хай пишуть заяви горе-адміністратори, які не варті керувати ним, Б. Михалевичем. А він хай із душею віддається правопорушенням. Як-от, приміром, було з настройником інструментів В. Ісаковим? Зятьок Б. Мюсалевича написав замість В. Ісакова заяву «за свій рахунок» (на відпустку), а далі Б. Михалевич розписався у відомості... за зарплату В. Ісакова. Елементарний кримінал, не кажучи про виліт із роботи за статтею. Але хто підведе юридичну базу? Підніме голос проти депутата? Носія національної символіки! Хто захоче судитися-маститися?

Останні події наче б засвідчують, що торжество справедливості - річ серйозна. 13 (чортова дюжина!) травня 1992 року заввідділом культури Т. Чабан шле подання голові моршинської селищної Ради 3. Богдану. «Виходячи з того, що в Моршинській ДШМ по сьогоднішній день не нормалізувалася сприятлива атмосфера для творчого і спокійного виховного процесу, постійно надходять скарги про порушення трудової дисципліни, зловживання дирекції своїм службовим становищем і на підставі матеріалів, зібраних комісією виконкому та головного бухгалтера...».

Вибач, читачу, але «мушу підтягнути ремінець, аби пупець не тріс од сміху. І вам раджу притримати демократичні животики. З чим завершу читання: «...прошу посталити питання на найближчому засіданні виконкому про до­цільність...».

Ні, не можу! Але мушу. Отже, «про доцільність утримання Моршинської школи мистецтв взагалі і її дирекції зокрема. Можливо, доречніше залишити лише музичний відділ як філію Стрийської районної школи мистецтв? (Виділено мною - як квінтесенція наших демократичних виділень. - П.Р.)

Ну, мудрагелі. Знавці. Голови. Якщо остання болить, її, звісно, найкраще відрубати. А як заспокоється, поставити на місце, почекати і - добряче подумати, «Можливо, доречніше» - перед лицем такої фатальної загрози, як особа Б. Мнхалевича - спершу розпустити селищну Раду, потім відділ культури, а затим і облуправління? А як не допоможе (себто Б. Михалевичеві законодавчо не зарадять), перейти до розпуску республіканських інституцій? Бо і вони завинили у правових пертурбаціях та зниженні культурницького потенціалу.

Зоставимо щойно одне - «казус Михалевича». Покладемо його в основу правової держави. Ним же репрезентуватимемо наші таланти і братимемо участь у конкурсах. Із ним доведемо, що, на відміну від казки, у житті не обов'язково торжествують добро, краса, посвята і що Королі наших талантів просто пасують перед королями крутійства. А все тому, що «Джерельце» - одне, начальства - цілі піраміди, адміністративних трутнів - як піску в пустелі.

І якщо «Джерельце» трапляє на пісок... Чи все інакше? Хто здолає - фата моргана чи оаза?

...Днями Б. Михалевич «за власним бажанням» звільнив із роботи Р. Фединця, який разом із І. Король готує ансамбль для поїздки в Польщу. Знущається - і правильно робить. А над ким знущається?

Павло РОМАНЮК

Опубліковано: Молода Галичина. - 1991 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *